Тривожно-уникаючий тип прив’язаності: коли близькість одночасно бажана й небезпечна

Людина може сильно прагнути близьких стосунків, болісно реагувати на дистанцію партнера й водночас віддалятися, щойно отримує бажану близькість. Поки партнер недоступний, вона шукає контакту. Коли він наближається, з’являються недовіра, напруження або бажання втекти. Віддалення приносить полегшення, але невдовзі знову виникає страх втрати.

У популярній психології такий патерн часто називають тривожно-уникаючим або дезорганізованим типом прив’язаності. Проте ці назви походять із різних дослідницьких традицій і описують споріднені, але не тотожні явища.

У дослідженнях дорослої романтичної прив’язаності тривожно-уникаючому патерну найближче відповідає конфігурація, яку Бартоломʼю і Горовіц назвали fearful. У популярних і деяких фахових джерелах також поширений термін fearful-avoidant. У цій статті його передано як “тривожно-уникаючий патерн”. Ідеться про поєднання високої тривожності щодо стосунків і високого уникання близькості.

Дезорганізована прив’язаність первинно описує поведінку немовляти у процедурі “Незнайома ситуація” (англ. Strange Situation). Інший споріднений термін, unresolved, або “невирішений щодо травми чи втрати”, належить до Adult Attachment Interview, скорочено AAI. Він характеризує спосіб, у який доросла людина розповідає про травму або втрату.

Ці конструкти теоретично пов’язані, а між деякими з них виявляють статистичні зв’язки. Водночас кожен оцінюють окремим інструментом і в іншому контексті. Тому під тривожно-уникаючим патерном у цій статті мається на увазі передусім поєднання високої тривожності та високого уникання в дорослих стосунках. Походження цього патерну в конкретної людини потребує окремого розгляду.

Тривожність і уникання: дві незалежні осі

Сучасні моделі дорослої прив’язаності частіше описують не чотири жорсткі типи, а два незалежні виміри [1]. Тривожність прив’язаності показує, наскільки людина занепокоєна доступністю партнера, його почуттями та можливістю бути покинутою. Уникання прив’язаності показує, наскільки некомфортними для неї є емоційна близькість, залежність, відкритість і потреба спиратися на іншу людину.

Поєднання цих вимірів утворює чотири умовні ділянки:

Патерн	Тривожність	Уникання	Переважна реакція на загрозу стосункам
Надійний	Низька	Низьке	Шукати контакт, зберігаючи автономію
Тривожний	Висока	Низьке	Посилювати пошук близькості
Відсторонено-уникаючий	Низька або помірна	Високе	Збільшувати дистанцію
Тривожно-уникаючий	Висока	Високе	Чергувати наближення і віддалення

У моделі Кім Бартоломʼю та Леонарда Горовіца (Kim Bartholomew, Leonard Horowitz) останню конфігурацію назвали fearful [2]. Вона поєднує негативні очікування щодо себе та інших: людина сумнівається, що варта стабільної любові, і водночас не довіряє тому, що інші залишатимуться доступними й не використають її вразливість.

Людина не має одного незмінного типу на все життя. Тривожність і уникання є континуумами, які можуть змінюватися з новим досвідом і по-різному проявлятися в різних стосунках.

Три дослідницькі традиції: споріднені, але різні конструкти

Плутанина виникла через те, що подібними словами почали називати результати різних методів дослідження.

Дезорганізована поведінка немовляти

Мері Мейн і Джудіт Соломон (Mary Main, Judith Solomon) запровадили класифікацію disorganized/disoriented, тобто “дезорганізована/дезорієнтована”, для поведінки немовляти у процедурі Мері Айнсворт “Незнайома ситуація” [3]. Під час розлуки й возз’єднання деякі діти демонстрували суперечливі або дезорієнтовані реакції, які не вкладалися в організовані надійний, уникаючий чи амбівалентний патерни.

Більше про це ви можете дізнатися в статті про Теорію привʼязаності

Дитина могла наближатися до дорослого з відвернутою головою, раптово завмирати, переривати рух, падати на підлогу або одночасно демонструвати прагнення наблизитися й уникнути контакту. Дезорганізація тут означає тимчасове порушення послідовної поведінкової стратегії у конкретній стресовій процедурі. Вона фіксує момент поведінки, а не встановлює діагноз чи доводить факт жорстокого поводження.

Fearful-avoidant у дорослих

У моделі Бартоломʼю і Горовіца fearful-avoidant описує дорослу людину, яка прагне прийняття і близькості, але уникає їх через очікування відкидання або болю [2]. Цей патерн визначали за допомогою інтерв’ю та самозвітів про стосунки. У пізніших моделях, що описують прив’язаність через вимірювані шкали тривожності й уникання, він відповідає поєднанню високих значень обох показників.

Це окремий конструкт зі своєю методологією оцінювання. Із дитячою дезорганізованою класифікацією він пов’язаний радше теоретично, ніж безпосередньо, оскільки методи оцінюють різні явища в різному віці та контексті.

Unresolved в Adult Attachment Interview

Adult Attachment Interview оцінює не поведінку людини у стосунках і не складність її дитинства. Предметом аналізу є зв’язність розповіді про ранній досвід прив’язаності.

Класифікацію unresolved щодо втрати або травми встановлюють, коли під час обговорення відповідних подій виникають специфічні порушення міркування чи мовлення. Це може бути змішування минулого й теперішнього, несумісні твердження або незвичні провали у зв’язності. Паралельно людині присвоюють одну з основних класифікацій: autonomous, тобто автономний або надійний; dismissing, тобто знецінювальний; або preoccupied, тобто заклопотаний [4].

Дезорганізована поведінка немовляти, fearful-avoidant у дорослих і AAI-unresolved є спорідненими, але самостійними конструктами. Кожен має власний інструмент оцінювання і належить до іншого рівня аналізу. Між ними можуть виявляти теоретично очікувані та статистичні зв’язки, але це не три назви одного явища.

Внутрішній конфлікт: наблизитися чи віддалитися

За тривожного патерну загроза втрати переважно запускає гіперактивацію системи прив’язаності. Людина посилює контакт, шукає підтвердження почуттів, уважно відстежує дистанцію та намагається швидко відновити близькість.

За відсторонено-уникаючого патерну переважає деактивація. Людина приглушує потребу в підтримці, зменшує значущість стосунків і повертає відчуття контролю через дистанціювання.

За високих тривожності й уникання обидві стратегії можуть чергуватися [5]. Віддалення партнера активує страх покинутості й бажання наблизитися. Отримана близькість запускає інший страх: стати залежним, втратити контроль, бути знеціненим або пораненим.

Внутрішня логіка може виглядати так:

Коли тебе немає поруч, я боюся, що втрачу тебе. Коли ти надто близько, я боюся, що втрачу себе або дам тобі можливість завдати мені болю.

Ця суперечність не означає браку бажання стосунків. Навпаки, вони можуть мати високу емоційну цінність. Але що важливішим стає зв’язок, то сильніше він активує і надію на безпеку, і очікування небезпеки.

Як формується цикл наближення і віддалення

Тривожно-уникаючий патерн підтримується короткочасним полегшенням на кожному етапі.

1. Дистанція партнера активує тривогу. Людина починає частіше писати, вимагати визначеності, шукати підтвердження або намагатися повернути контакт.
2. Близькість тимчасово знижує страх покинутості. З’являється полегшення: зв’язок не втрачений.
3. Подальше зближення активує уникання. Відкритість і залежність починають сприйматися як небезпечні. Людина зосереджується на недоліках партнера, дратується, закривається або просить більше простору.
4. Дистанціювання повертає відчуття контролю. Напруження зменшується, але разом із ним слабшає контакт.
5. Нова дистанція знову активує страх втрати. Цикл починається спочатку.

Зовні це може виглядати як гра “гаряче-холодне”. Проте суперечлива поведінка партнера може мати й інші пояснення: втрату інтересу, сумніви щодо сумісності, реакцію на реальну ненадійність іншої людини або небажання продовжувати стосунки.

Розглядати такий цикл через призму прив’язаності доречно, якщо він стійко повторюється у близьких стосунках. Навіть тоді модель залишається пояснювальною гіпотезою, а не діагнозом.

Як патерн може проявлятися в дорослих стосунках

Наведені нижче прояви мають значення лише в контексті стійкого повторюваного циклу. Самі по собі вони не дають підстав для діагностичних висновків.

Недовіра до близькості

Людина може хотіти підтвердження любові, але не вірити йому, коли отримує. Турботу вона пояснює жалістю, маніпуляцією, тимчасовим захопленням або прихованою вигодою. Партнеру дедалі складніше дати підтвердження, яке сприйматиметься як достатнє.

Перевірки стосунків

Можуть з’являтися провокації, погрози розривом, демонстративне віддалення або запитання, на які немає остаточно переконливої відповіді. Такі перевірки допомагають тимчасово зменшити невизначеність: чи боротиметься партнер за зв’язок, чи залишиться після конфлікту, чи витримає сильні емоції.

Кожна перевірка створює нові сумніви. Якщо партнер залишається, це можна пояснити тим, що випробування було недостатньо серйозним. Якщо віддаляється, це підтверджує очікування покинутості.

Віддалення після особливої близькості

Після відвертої розмови, сексуальної близькості, примирення або домовленостей про майбутнє може виникати не лише тепло, а й напруження. Людина почувається надто відкритою і намагається відновити контроль через емоційну або фізичну дистанцію.

Підвищена увага до загрози

Неоднозначні сигнали партнера можуть швидко сприйматися як ознаки втрати інтересу, контролю, зради або майбутнього відкидання. Близькість не стає стабільним джерелом безпеки: її доводиться постійно перевіряти й водночас від неї захищатися.

Складність залишатися в конфлікті

Конфлікт активує обидві загрози одночасно. Завершити розмову страшно через можливу втрату зв’язку, а продовжувати її складно через відчуття тиску і вразливості. Людина може вимагати контакту й водночас відштовхувати партнера, швидко переходити від звинувачень до мовчання або від погроз розривом до спроб повернути близькість.

Як формується дитяча дезорганізація

Мейн і Гессе (Mary Main, Erik Hesse) запропонували модель fright without solution, тобто “страху без можливості розв’язання” [6]. У звичайній ситуації небезпеки система прив’язаності спрямовує дитину до дорослого як до джерела захисту. Якщо поведінка самого дорослого лякає дитину або він виглядає наляканим і недоступним, виникає дилема: потрібно наблизитися саме до того, від кого водночас хочеться віддалитися.

Дослідники описували frightened/frightening, тобто налякану або лякаючу поведінку дорослого. До неї належать загрозливі рухи чи вираз обличчя, раптове завмирання, дисоціативні прояви, виражений страх перед дитиною або поведінка, незрозуміла й лячна для неї [7]. Пізніші роботи охоплювали ширше коло порушеної комунікації: суперечливі, дезорієнтовані, негативно-втручальні або безпорадні реакції дорослого.

Цю модель потрібно застосовувати обережно. Дитяча дезорганізована поведінка може виникати й з інших причин, окрім наляканої чи загрозливої поведінки дорослого. Сама класифікація описує момент спостереження, але не встановлює факту насильства й не визначає майбутнє дитини [8].

Дорослий стан прив’язаності формується під впливом багаторічного подальшого досвіду: темпераменту, сімейних і культурних умов, дружніх та романтичних стосунків, втрат і травматичних подій. Тому безпосередньо виводити дорослий тривожно-уникаючий патерн із конкретної дитячої класифікації було б спрощенням.

Зв’язок із травмою і психічними розладами

Високі тривожність та уникання частіше спостерігаються у людей із травматичним досвідом. Проте цей зв’язок є статистичним, а не однозначним. Fearful-avoidant не означає автоматичної наявності травми чи ПТСР, так само як ПТСР не передбачає тривожно-уникаючого патерну.

Потрібно розрізняти чотири явища:

• травматичну подію як пережитий досвід загрози чи насильства;
• ПТСР як клінічний розлад із визначеними діагностичними критеріями;
• ненадійну прив’язаність як патерн очікувань і регуляції близькості;
• AAI-unresolved як особливість зв’язності розповіді про втрату чи травму.

Вони можуть співіснувати й бути статистично пов’язаними, але кожне є окремою змінною зі своїм способом оцінювання.

Тривожно-уникаючий патерн і межовий розлад особистості

Дослідження виявляють зв’язок межових рис як із тривожністю прив’язаності, так і з униканням. У середньому зв’язок із тривожністю сильніший [9]. У клінічних вибірках людей із межовим розладом особистості також часто виявляли unresolved, preoccupied і fearful класифікації [10].

Стиль прив’язаності не входить до діагностичних критеріїв розладу і не використовується для його встановлення. Переважна більшість людей із ненадійною прив’язаністю не мають розладу особистості.

Біосоціальна модель МРО і дослідження прив’язаності відповідають на різні питання. Перша описує взаємодію емоційної вразливості із середовищем, а другі показують, які способи переживання близькості частіше супроводжують межову симптоматику. Йдеться про можливі маркери вразливості, які діють разом із темпераментом і середовищем, а не про самостійну причину чи неминучий прогноз.

Межі застосування поняття

Поняття тривожно-уникаючого патерну допомагає зрозуміти механізм повторюваної нестабільності: чому наближення й віддалення чергуються і чому кожен новий цикл відтворює той самий страх. Воно доповнює, але не замінює оцінювання конкретної ситуації.

Наявність дитячої травми, збереження почуттів партнера попри слова про їх втрату, ймовірність повернення після розриву, відповідальність за образи чи маніпуляції, реальні потреби людини у стосунках, наявність МРО чи іншого розладу потребують окремої оцінки. Потрібно враховувати історію людини, реальну поведінку партнера та клінічну картину. Сам патерн прив’язаності не дає відповіді на ці питання.

Іноді нестабільність стосунків пов’язана не з прив’язаністю, а з несумісністю, порушенням меж, насильством, залежністю, відсутністю взаємності або небажанням одного з партнерів продовжувати зв’язок. Назва патерну в такому разі є лише одним із можливих ракурсів, а не остаточним поясненням.

Чи можна змінити тривожно-уникаючий патерн

Тривожність і уникання мають певну стабільність, але не є незмінними властивостями. Вони можуть посилюватися в одних стосунках і слабшати в інших. Новий досвід не стирає минулого, але може змінювати очікування й розширювати доступні способи реагування.

Мета змін полягає не в повному усуненні тривоги або постійній відкритості, а у відновленні гнучкості:

• помічати, яка загроза активувалася: покинутість чи втрата автономії;
• відрізняти реальну небезпеку від автоматичного передбачення;
• не ухвалювати остаточних рішень у момент найсильнішого напруження;
• називати потребу в контакті без перевірок і провокацій;
• брати паузу без зникнення й домовлятися про повернення до розмови;
• витримувати поступове зближення без негайного відновлення дистанції;
• оцінювати поведінку партнера за тривалішим патерном, а не за одним сигналом;
• приймати підтримку, зберігаючи власні межі.

Наприклад, замість погрози розривом або раптового зникнення можна сказати:

Зараз я одночасно боюся втратити наш зв’язок і відчуваю потребу віддалитися. Мені потрібна пауза до вечора, після якої я повернуся до розмови.

Це не усуне напруження одразу. Проте дія перестане руйнувати зв’язок, який людина намагається зберегти.

Як психотерапія працює з конкретними механізмами

Окремого протоколу лікування “тривожно-уникаючого типу” не існує. Прив’язаність не є діагнозом, тому метод обирають відповідно до конкретної проблеми, супутніх розладів і цілей людини.

Психотерапевтична робота може охоплювати:

• цикл наближення, перевірок і дистанціювання;
• катастрофічні інтерпретації близькості та розлуки;
• придушення потреб і труднощі з розпізнаванням емоцій;
• сором, недовіру й очікування відкидання;
• поведінку, яка тимчасово зменшує напруження, але підтримує нестабільність;
• травматичні спогади, якщо вони й далі спричиняють клінічно значущі симптоми;
• навички регуляції емоцій та міжособистісної ефективності.

Схема-терапія може працювати зі схемами покинутості, недовіри, дефективності та режимами відсторонення. ACT може допомагати послаблювати вплив страху й уникання внутрішнього досвіду на поведінку. У когнітивно-поведінкових і стратегічних підходах увагу можуть спрямовувати на інтерпретації, перевірки та повторювані спроби розв’язання, які підтримують проблему.

У парній терапії предметом роботи стає взаємний цикл, а не “неправильний тип” одного з партнерів. Один може посилювати вимоги у відповідь на дистанцію, інший віддалятися у відповідь на тиск, після чого тривога першого зростає ще більше.

За вираженої емоційної нестабільності, імпульсивних дій або самопошкодження терапія працює безпосередньо з цими проблемами. Діалектично-поведінкову терапію застосовують при тяжкій емоційній дисрегуляції та суїцидальній або самопошкоджувальній поведінці, а не для зміни стилю прив’язаності як такого. EMDR та інші травмофокусовані методи розглядають за наявності відповідних травматичних симптомів, а не лише через припущення про травматичне походження патерну.

Коли варто звернутися до спеціаліста

Психотерапія може бути доречною, якщо:

• стосунки регулярно проходять через цикли зближення, конфлікту й розриву;
• перевірки партнера, ревнощі або недовіра стають неконтрольованими;
• після близькості систематично виникає сильне бажання зникнути або зруйнувати зв’язок;
• страх покинутості провокує погрози, агресію чи імпульсивні вчинки;
• уникання близькості призводить до самотності, хоча стосунки залишаються важливою цінністю;
• присутні симптоми ПТСР, дисоціація, самопошкодження або суїцидальні думки.

За наявності самопошкодження або суїцидальних намірів пріоритетом є безпосередня оцінка ризику та професійна допомога, а не визначення типу прив’язаності.

Головне

Тривожно-уникаючий патерн описує конфлікт двох способів захисту, а не людину, яка “не знає, чого хоче”. Наближення зменшує страх покинутості, але посилює страх залежності й болю. Віддалення повертає відчуття контролю, але знову створює загрозу втрати.

Зміни починаються з припинення циклу, у якому кожна нова перевірка і кожне захисне віддалення створюють саме ту нестабільність, якої людина боїться.

Ця стаття має інформаційний характер і не замінює індивідуальної діагностики або консультації з фахівцем.

Список літератури

[1] Brennan, K. A., Clark, C. L., & Shaver, P. R. (1998). Self-report measurement of adult attachment: An integrative overview. In J. A. Simpson & W. S. Rholes (Eds.), Attachment Theory and Close Relationships (pp. 46–76). Guilford Press.

[2] Bartholomew, K., & Horowitz, L. M. (1991). Attachment styles among young adults: A test of a four-category model. Journal of Personality and Social Psychology, 61(2), 226–244. https://doi.org/10.1037/0022-3514.61.2.226

[3] Main, M., & Solomon, J. (1990). Procedures for identifying infants as disorganized/disoriented during the Ainsworth Strange Situation. In M. T. Greenberg, D. Cicchetti, & E. M. Cummings (Eds.), Attachment in the Preschool Years: Theory, Research, and Intervention (pp. 121–160). University of Chicago Press.

[4] Hesse, E. (2016). The Adult Attachment Interview: Protocol, method of analysis, and empirical studies. In J. Cassidy & P. R. Shaver (Eds.), Handbook of Attachment: Theory, Research, and Clinical Applications (3rd ed., pp. 553–597). Guilford Press.

[5] Mikulincer, M., & Shaver, P. R. (2019). Attachment orientations and emotion regulation. Current Opinion in Psychology, 25, 6–10. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2018.02.006

[6] Main, M., & Hesse, E. (1990). Parents’ unresolved traumatic experiences are related to infant disorganized attachment status: Is frightened and/or frightening parental behavior the linking mechanism? In M. T. Greenberg, D. Cicchetti, & E. M. Cummings (Eds.), Attachment in the Preschool Years: Theory, Research, and Intervention (pp. 161–182). University of Chicago Press.

[7] Hesse, E., & Main, M. (2006). Frightened, threatening, and dissociative parental behavior in low-risk samples: Description, discussion, and interpretations. Development and Psychopathology, 18(2), 309–343. https://doi.org/10.1017/S0954579406060172

[8] Granqvist, P., Sroufe, L. A., Dozier, M., Hesse, E., Steele, M., van IJzendoorn, M., et al. (2017). Disorganized attachment in infancy: A review of the phenomenon and its implications for clinicians and policy-makers. Attachment & Human Development, 19(6), 534–558. https://doi.org/10.1080/14616734.2017.1354040

[9] Smith, M., & South, S. C. (2020). Romantic attachment style and borderline personality pathology: A meta-analysis. Clinical Psychology Review, 75, 101781. https://doi.org/10.1016/j.cpr.2019.101781

[10] Agrawal, H. R., Gunderson, J., Holmes, B. M., & Lyons-Ruth, K. (2004). Attachment studies with borderline patients: A review. Harvard Review of Psychiatry, 12(2), 94–104. https://doi.org/10.1080/10673220490447218