Людина може прагнути стосунків, закохуватися, сумувати за партнером і водночас віддалятися, щойно близькість стає надто інтенсивною. Їй складно просити про підтримку, говорити про вразливість або залежати від іншої людини. Під час конфлікту вона замовкає, змінює тему, занурюється в роботу або просто йде.
Таку поведінку часто пояснюють байдужістю, егоїзмом або нездатністю любити. У теорії прив’язаності її розглядають інакше: як стратегію, що допомагає зменшити емоційне напруження через збільшення дистанції у стосунках.
Уникаючий тип прив’язаності не є діагнозом чи незмінною рисою особистості. Точніше говорити про високий рівень уникання близькості: схильність покладатися переважно на себе, обмежувати емоційну залежність і приглушувати потребу в контакті, коли близькість сприймається як загрозлива.
Уникаючий, відсторонено-уникаючий і тривожно-уникаючий: у чому різниця
Термінологія прив’язаності часто спричиняє плутанину, оскільки дитячу й дорослу прив’язаність вивчають за допомогою різних моделей.
У процедурі Мері Айнсворт «Незнайома ситуація» уникаючим називають патерн, за якого дитина після розлуки не демонструє вираженого пошуку контакту з дорослим і може уникати його після повернення. Зовнішня стриманість не завжди відповідає рівню фізіологічного збудження: дитина може виглядати спокійною, хоча переживає стрес.
У дослідженнях дорослих частіше використовують два незалежні виміри: тривожність щодо доступності й надійності партнера та уникання емоційної близькості й залежності. Цю двовимірну модель детальніше описано у статті Теорія прив’язаності: як ранній досвід формує наші стосунки.
Коли уникання високе, а тривожність низька або помірна, говорять про відсторонено-уникаючий, або dismissing-avoidant, патерн за моделлю Bartholomew & Horowitz [2]. Людина підтримує дистанцію, покладається на себе і може сприймати залежність як загрозу автономії.
Якщо високими є і уникання, і тривожність, ідеться про тривожно-уникаючий, або fearful-avoidant, патерн. Людина прагне близькості, але водночас боїться відкидання, втрати контролю або болю. Цю конфігурацію коротко розмежовано з тривожним типом у статті про тривожний тип прив’язаності, однак вона потребує окремого розгляду.
Дитячий уникаючий патерн і високий рівень уникання в дорослих стосунках є спорідненими, але не тотожними конструктами. За поведінкою дорослої людини неможливо достовірно відтворити її тип прив’язаності в дитинстві.
Два виміри замість окремих типів
Популярна психологія часто пропонує визначити один із чотирьох типів і пояснити через нього всі стосунки людини. Дослідницька модель складніша.
Уникання є континуумом. Людина може легко приймати одні форми близькості й уникати інших. Вона може відкрито говорити про практичні труднощі, але приховувати страх, сором або потребу в підтримці. Їй може бути комфортно у стабільних стосунках, але складно витримувати конфлікт, залежність або невизначеність.
Рівень уникання може різнитися залежно від стосунків. З одним партнером людина почувається достатньо безпечно, а з іншим швидко починає дистанціюватися. Тому уникання не варто вважати незмінною характеристикою, яка однаково проявляється в усіх стосунках.
Як може формуватися уникаючий патерн
У теорії прив’язаності уникання пов’язують із досвідом, за якого пошук близькості не приносив передбачуваного полегшення.
Дорослий міг задовольняти практичні потреби дитини, але залишатися емоційно недоступним. Він міг відгукуватися на спокійну поведінку, але дратуватися через плач, страх, залежність або потребу у втішенні. Дитину могли рано привчати справлятися самостійно й не скаржитися.
За таких умов зменшення зовнішніх проявів потреби може стати адаптивною відповіддю. Якщо звернення по допомогу регулярно закінчується відмовою, знеціненням або соромом, безпечніше нічого не просити.
Це лише один із можливих шляхів формування патерну. На уникання також впливають темперамент, культурні норми, досвід подальших стосунків, відкидання, зрада, насильство, втрати та поточний психічний стан. Поведінка батьків є одним із чинників, а не єдиною причиною.
Внутрішня робоча модель: «краще покладатися на себе»
Повторюваний досвід стосунків формує очікування щодо себе й інших. У теорії прив’язаності їх називають внутрішніми робочими моделями.
Для відсторонено-уникаючого патерну характерне припущення, що значущі люди не завжди будуть доступні або що залежати від них небезпечно. Водночас уявлення про себе будується навколо самодостатності:
Я повинен справлятися сам.
Мої потреби створюють проблеми.
Якщо я залежатиму від іншої людини, то втрачу свободу.
Чим менше мені потрібно від інших, тим менше вони можуть мене розчарувати.
Такі переконання не обов’язково існують у вигляді чітко сформульованих думок. Частіше вони проявляються автоматично: як дискомфорт під час відвертої розмови, бажання змінити тему, роздратування у відповідь на потребу партнера або переконання, що проблему потрібно спочатку вирішити самостійно.
Деактивація: центральний механізм уникання
Коли людина з високою тривожністю відчуває загрозу стосункам, вона зазвичай посилює пошук контакту. Це називають гіперактивацією системи прив’язаності. Саме цей механізм лежить в основі тривожного типу.
За високого уникання діє протилежний механізм: деактивація. Мікулінсер і Шейвер (Mikulincer & Shaver) [3] описують її як приглушення сигналів системи прив’язаності замість їх посилення. Людина обмежує увагу до власної вразливості й зменшує суб’єктивну значущість близькості.
Деактивація може проявлятися як:
- придушення думок про власну вразливість;
- зменшення значущості стосунків;
- зосередження на недоліках партнера;
- надмірне занурення в роботу, справи чи захоплення;
- уникання розмов про почуття;
- відмова просити про підтримку;
- інтелектуалізація замість переживання емоцій;
- дистанціювання після конфлікту або моменту особливої близькості;
- фантазії про те, що наодинці було б простіше;
- наголошування на незалежності й особистому просторі.
У короткій перспективі ці реакції знижують емоційне напруження. Дистанція повертає відчуття контролю і дає змогу не стикатися з ризиком відмови. Тому стратегія закріплюється, хоча з часом обмежує можливість отримувати підтримку, розв’язувати конфлікти та створювати досвід надійної близькості.
Уникання не означає відсутності почуттів
Одна з поширених помилок полягає в тому, що людину з уникаючим патерном вважають менш чутливою або такою, що не потребує інших.
Сімпсон і Роулз (Simpson & Rholes) [4] описують складнішу картину. У стресових ситуаціях люди з високим униканням часто повідомляють про менший суб’єктивний дистрес, але експериментальні та фізіологічні показники іноді виявляють стресову реакцію, яка слабко відображена в самозвітах і зовнішній поведінці. Деактивація спрямована не лише на приховування переживань від інших, а й на обмеження доступу до них для самої людини [5, 6].
Тому слова «мені байдуже» можуть мати різні значення. Іноді людині справді байдуже. В інших випадках це спосіб швидко припинити переживання, з яким складно залишатися.
За поведінкою партнера неможливо достовірно визначити його мотиви.
Не кожну холодність варто пояснювати прихованим страхом близькості. Людина може дистанціюватися через уникання, втрату інтересу, несумісність, виснаження, депресію або небажання продовжувати стосунки.
Як уникаючий патерн проявляється у стосунках
На початку стосунків уникання може бути майже непомітним. Контакт ще не створює значної залежності, а близькість легко регулювати. Труднощі частіше виникають, коли стосунки стають важливішими.
Партнер прагне проводити більше часу разом, обговорювати майбутнє, отримувати емоційну підтримку або з’ясовувати конфлікти. Те, що для однієї людини означає природне поглиблення зв’язку, інша може сприймати як тиск і втрату автономії.
Тоді з’являються характерні реакції:
- потреба різко збільшити дистанцію;
- відкладання важливих розмов;
- відповіді фактами на емоційні запитання;
- роздратування через «надмірні» потреби партнера;
- мовчання або вихід із конфлікту;
- заперечення проблеми;
- знецінення стосунків після зближення;
- труднощі з визначенням власних почуттів;
- небажання брати на себе чіткі зобов’язання.
Особистий простір є нормальною частиною стосунків. Проблема полягає не в потребі в автономії. Уникання створює труднощі, коли дистанція залишається єдиним способом регулювати напруження і робить обговорення проблем неможливим.
Коли наближення партнера підсилює дистанцію
Для людини з високим униканням активне наближення партнера, зокрема частіші запитання, прохання поговорити чи пошук підтвердження почуттів, може сприйматися як тиск, а не як запрошення до контакту. Що активніше партнер наближається, то сильнішим стає бажання захистити автономію.
Це позиція «того, хто відступає» в динаміці «переслідувач і той, хто відступає» [7]. Її детальніше розглянуто у статті про тривожний тип прив’язаності. Водночас стиль прив’язаності не виправдовує зникнення без пояснень, емоційного покарання мовчанням або систематичного нехтування потребами партнера.
Уникаючий патерн і справжня автономія
Уникання часто плутають із психологічною незалежністю, хоча автономія та деактивація відрізняються.
Автономна людина може залишатися собою у близьких стосунках, просити про допомогу, коли вона потрібна, витримувати залежність без втрати власних меж, говорити про потребу побути наодинці, повертатися до розмови після паузи й приймати підтримку без відчуття приниження.
За високого уникання самостійність стає вимушеною. Людина не обирає справлятися сама серед кількох можливостей, а не дозволяє собі жодного іншого варіанта. Справжня автономія передбачає здатність і наближатися, і віддалятися. Уникання залишає переважно один напрямок: збільшення дистанції.
Що підтримує уникаючий патерн
Дистанціювання не лише виражає проблему, а й підтримує її.
Людина очікує, що відкритість призведе до тиску, відкидання або втрати контролю. Тому вона приховує потреби й не просить про підтримку. Партнер не має можливості відгукнутися і з часом сам стає менш доступним або більш вимогливим. Початкове очікування підтверджується: близькість справді виявляється складною.
Так виникає самопідсилювальний цикл:
очікування ненадійності → приховування потреб → відсутність зрозумілого відгуку → дистанція у стосунках → підтвердження, що покладатися на інших не можна.
Для змін недостатньо лише зрозуміти походження патерну. Потрібно поступово відмовлятися від дій, які знову й знову відтворюють очікуваний результат.
Чи можна змінити уникаючий тип прив’язаності
Прив’язаність не є незмінною характеристикою особистості. Мікулінсер і Шейвер [3] описують орієнтації прив’язаності як досить стабільні, але не абсолютно фіксовані. Нові стосунки, психотерапія, втрати та тривалий досвід надійної взаємодії можуть змінювати очікування щодо себе й інших.
Метааналіз Гаддена, Сміта і Вебстера (Hadden, Smith & Webster) [8] показав, що негативний зв’язок між униканням і якістю стосунків стає виразнішим у триваліших стосунках. Одне з можливих пояснень полягає в тому, що наслідки повторюваного дистанціювання накопичуються з часом.
Мета змін полягає не в тому, щоб зробити людину максимально відкритою чи залежною, а в тому, щоб розширити доступні способи реагування:
- помічати момент, коли виникає бажання автоматично закритися;
- розрізняти реальне порушення меж і дискомфорт від нормальної близькості;
- називати свій стан замість зникнення;
- просити про паузу й домовлятися про повернення до розмови;
- поступово говорити про потреби;
- приймати невелику допомогу, не знецінюючи її;
- перевіряти припущення про наміри партнера;
- залишатися в контакті з емоціями достатньо довго, щоб обрати реакцію.
Наприклад, замість мовчазного віддалення можна сказати:
Зараз я відчуваю тиск і хочу закритися. Мені потрібен час, але я готовий повернутися до цієї розмови ввечері.
Зовні різниця невелика: людина однаково бере паузу. Проте функціонально це інша поведінка. Вона регулює напруження, не руйнуючи зв’язку.
Що може допомогти у психотерапії
Саме по собі розуміння походження патерну не гарантує змін. Потрібно працювати з тим, як стратегія деактивації діє в теперішньому.
Різні психотерапевтичні підходи працюють не з «типом» як таким, а з конкретними процесами, що підтримують труднощі. Схема-терапія приділяє увагу раннім дезадаптивним схемам і режимам відсторонення. Цей підхід також застосовують для роботи з глибинними патернами при тривожному типі прив’язаності. ACT (Acceptance and Commitment Therapy) може допомагати працювати з униканням внутрішнього досвіду та розвивати здатність діяти відповідно до цінностей навіть за наявності дискомфорту. У когнітивно-поведінкових і стратегічних підходах увагу можуть спрямовувати на переконання та повторювані дії, які підтримують дистанцію.
Одним із досліджених підходів у парній роботі є емоційно-фокусована терапія (EFT), розроблена Сью Джонсон. Про те, як EFT працює з циклами взаємодії між партнерами, зокрема з динамікою «переслідувач і той, хто відступає», докладніше йдеться в розділі про терапію у статті «Тривожний тип прив’язаності». Парна терапія дає змогу працювати безпосередньо зі взаємним циклом, тоді як індивідуальна робота охоплює реакції та вибір лише одного з партнерів.
Психотерапевтична робота може допомогти розпізнавати автоматичні стратегії деактивації, помічати емоції та потреби до того, як вони будуть придушені, досліджувати переконання про залежність і втрату автономії, а також говорити про межі без розриву контакту. Про те, як влаштована психотерапія і чого від неї можна реалістично очікувати, докладніше йдеться у статті «Що таке психотерапія».
Наявність уникаючого патерну сама по собі не означає потреби у психотерапії. Вона може бути доречною, коли дистанціювання регулярно руйнує важливі стосунки, конфлікти залишаються невирішеними або людина відчуває самотність, але не може приймати близькість і підтримку.
Головне
Уникаючий патерн допомагає регулювати напруження, пов’язане із залежністю, вразливістю та можливим відкиданням. Дистанція приносить полегшення, тому стратегія продовжує діяти навіть тоді, коли вже заважає.
Зміна передбачає здатність залишатися в контакті трохи довше, прямо позначати свої межі й поступово перевіряти, чи справді залежність завжди призводить до втрати себе.
Ця стаття має інформаційний характер і не замінює індивідуальної консультації з психологом або психотерапевтом.
Список літератури
[1] Brennan, K. A., Clark, C. L., & Shaver, P. R. (1998). Self-report measurement of adult attachment: An integrative overview. In J. A. Simpson & W. S. Rholes (Eds.), Attachment Theory and Close Relationships (pp. 46–76). Guilford Press.
[2] Bartholomew, K., & Horowitz, L. M. (1991). Attachment styles among young adults: A test of a four-category model. Journal of Personality and Social Psychology, 61(2), 226–244. https://doi.org/10.1037/0022-3514.61.2.226
[3] Mikulincer, M., & Shaver, P. R. (2019). Attachment orientations and emotion regulation. Current Opinion in Psychology, 25, 6–10. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2018.02.006
[4] Simpson, J. A., & Rholes, W. S. (2017). Adult attachment, stress, and romantic relationships. Current Opinion in Psychology, 13, 19–24. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2016.04.006
[5] Eilert, D. W., & Buchheim, A. (2023). Attachment-related differences in emotion regulation in adults: A systematic review on attachment representations. Brain Sciences, 13(6), 884. https://doi.org/10.3390/brainsci13060884
[6] Messina, I., Calvo, V., & Grecucci, A. (2023). Attachment orientations and emotion regulation: New insights from the study of interpersonal emotion regulation strategies. Research in Psychotherapy: Psychopathology, Process and Outcome, 26(3), 703. https://doi.org/10.4081/ripppo.2023.703
[7] Overall, N. C., & Simpson, J. A. (2015). Attachment and dyadic regulation processes. Current Opinion in Psychology, 1, 61–66. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2014.11.008
[8] Hadden, B. W., Smith, C. V., & Webster, G. D. (2014). Relationship duration moderates associations between attachment and relationship quality: Meta-analytic support for the temporal adult romantic attachment model. Personality and Social Psychology Review, 18(1), 42–58. https://doi.org/10.1177/1088868313501885
